Перед першим вересня наш очільник міністерства із сумом заявив, що в Україні не вистачає вчителів, залишається низькою престижність праці педагога. Цій сумній заяві передувала його ж констатація факту неможливості підвищення заробітних плат вчителям у зв’язку з війною, економічними негараздами.
На перший погляд ці заяви носять об’єктивний характер і демонструють реальний стан справ. Проте в освітянському середовищі одразу ж згадали про мізерну плату молодого вчителя в 8 тисяч гривень на місяць, середню зарплату в освіті 12 тисяч гривень на місяць, порівнюючи із зарплатами членів наглядових рад державних монополій, які не в поту ходять, зарплати і пенсії суддів, депутатів, які в десятки разів перевищують зарплати вчителів. Нагадаю і про ставки доцента, кандидата наук в 12100 гривень на місяць, професора в 12900 гривень на місяць. Бурхливе обговорення в соцмережах продемонструвало – ситий голодного не зрозуміє.
Хочу подивитись на ці проблеми з іншої точки зору. Якось так сталося, що серед 11 мільйонів працюючих в Україні найбідніша когорта – освітяни. Хоч їх і не так багато, всього в 12,9 тисяч школах працює 430 тисяч педагогів. Ця сумна традиція існувала, на жаль, і до війни. І лише в 2005-2008 роках за часів президента Ющенка цю сумну закономірність вдалося дещо порушити. Тоді запрацювала ст.57 Закону «Про освіту», було повернуто борги педагогам майже на 1 мільярд доларів США, почали виплачувати надбавки за стаж, звання, доплати за класне керівництво, перевірку зошитів тощо. Освіта по заробітній платі дещо вирвалася вперед за дружні галузі – культуру, медицину.
Я чому про це згадав, щоб підкреслити, що можливо і потрібно дбати за українського Вчителя і Професора, Доцента і Майстра навіть і в цих умовах.
Найперше, що хотів би висвітлити – це реальна наявність вчителів, кількість студентів на педагогічних спеціальностях. Всі дані, приведені в статті, в основному за 2023 рік, на жаль, є й частково за нинішній період. В тому ж 2023 році за даними інституту освітньої аналітики в школах України працювало майже 15,5 тисяч пенсіонерів, 7 тисяч сумісників, а вакантними за різними даними нараховувалося офіційно до 500 вакансій. Реально ж ця цифра сягає до 30% від загального складу. Цю інформацію оприлюднило міжнародне дослідження PISA-2022. Звичайно прикро про такі речі писати, але з пісні слів не викинеш.
Уряд розподілив 1,5 мільярдів гривень субвенції на Нову українську школу
Але мова йде не просто про цифри, а про те, як освітній штаб реагує на ці демографічні, кадрові виклики, загрози війни, знищені школи, садки, профтехучилища і заклади вищої освіти.
Найперше, як Міносвіти та його регіональні структури стимулюють останні роки шкільну молодь до вступу в педагогічні виші. Чи організувало підготовчі курси, школи юного математика чи біолога. Подбало за їх пільгове зарахування, чи ініціювало конкурси молодих хіміків чи фізиків в регіонах, запросило туди бізнес із подарунками, чи долучились громади з цінними призами, комп’ютерами. Чи МОН запропонувало Уряду вдвічі підвищити стипендії студентам по критичних спеціальностях цих вишів, подбало про краще оснащення аудиторій і лабораторій, чи допомогли відремонтувати гуртожитки, корпуси, використовуючи легендарну, нову формулу фінансування закладів вищої освіти, чи збільшили підйомні молодим вчителям після закінчення вишу… На жаль, педуніверситети нині перебувають в найскладнішому стані. Ці всі блага минули їх.
Не чув я щось, останнім часом, щоб були проведені семінари-наради, де сільські, селищні громади, міські ради проявили ініціативу щодо ремонту чи придбання житла молодим вчителям, чи придумали програму безвідсоткового кредитування придбання житла, чи запровадили, хоча б в столиці чи Львові, програму 50 на 50, коли учительська сім’я за половину може придбати житло… А такі програми в столиці діяли. І профіцитний бюджет Києва таке дозволяє.
Продовжуючи роздуми, зауважу про те, що не особливо чути і про ініціативи громад про виділення земель запасу в оренду школам, використання одержаних коштів на підтримку школи, дітей, вчителя...
На жаль, не чув. Ніхто ніде не гомонів, як в класика.
Давайте ще проаналізуємо, як же загальнодержавні правила прийому до закладів вищої освіти, простимулювали шкільну молодь на навчання на спеціальність 014 середня освіта. Наводжу цифри рекомендованих на навчання, реальне число буде дещо нижчим, відсотків на 10. А якщо ще повірити соцопитуванням, то серед студентів-педагогів, що навчаються, бажаючих йти в школу ще менше.
Упровадження “Мрії” в пілотних школах: розпочато навчання для вчителів
Тож 51 університет, який готує вчителів в 2024 році набрав на перший курс 3045 студентів (по одному на чотири школи), з яких 56% вступило на українську філологію та історію. На хімію прийшло 82 особи, фізику та астрономію 155 осіб, 399 осіб – на біологію, 402 – на математику, відповідно 2,7%, 5%, 13,1%, 13,4% від загального прийому. Із сумом повідомляю читачам, що Південноукраїнський національний педагогічний університет (Одеса) не зміг набрати жодного абітурієнта на біологію, хімію, географію, 6 осіб на фізику. Чернівецький національний університет не побачив жодного фізика та хіміка. Аналогічна доля спіткала Центральноукраїнський університет ім.В.Винниченка, Глухівський педагогічний університет, Хмельницький національний університет та багато інших.
Не може похвалитися і педагогічний флагман – столичний університет ім. М.Драгоманова, де цього року зуміли набрати лише 5 фізиків, 5 хіміків, 9 географів і 1 біолога. Це в той час, коли лише в Київській області та столиці є відповідно 627 та 590 шкіл.
Повертаючись до коментарів свого колеги - міністра освіти щодо ситуації з учителями, бачимо, що вона справді критична. Проте з урахуванням прикрощів війни, використовуючи синергію громад, батьків, міжнародних донорів, активно працюючи з владою, проявляючи ініціативу, можна було б досягти багато, полегшуючи життя вчителів і викладачів. Напевне мусить і підрозділ міністерства освіти і науки, який опікується вищою освітою, робити пріоритетом свою діяльність з підтримки педагогічної освіти, змінити правила вступу для вчителів, адже підготовка вчителя – це складна справа, основа основ майбутнього країни. Не випадково ж Іван Франко говорив, що школа вчителем стоїть, від себе додам: а держава школою!
На закінчення цієї статті ще про один аспект – про повагу і мораль в ставленні до педагогів. Зрозуміло, що нині в найбільшій пошані воїн, захисник, але і у них усіх є свої вчителі, тож вони нас зрозуміють.
Хочу поставити питання, чому тихою сапою дехто відмовився в районах, містах, областях від іменних стипендій кращим педагогам, а їх було 1750 в Україні. І на День вчителя традиційно в жовтні вручали ці премії, призи, відбувалося віншування кращих, говорили добрі вдячні слова нашим вчителям. З Міністерства освіти і науки України ще за Табачника викинули медаль І.Г.Ткаченка – кращому сільському директору школи, О.О. Захаренку – кращому міському вчителеві.
Забули ми давню традицію збирати в палаці «Україна» чи національній опері кращих викладачів і учителів, в областях і районах – своїх кращих людей. Хай після Перемоги.
Марк Твен говорив, що я на одному доброму слові можу прожити два місяці. Адже всі ми люди, хочемо доброго слова і доброї дії. Нині війна, горе, і ніхто про великі святкування не каже. Але коли випускник із фронту передасть тепле відео колективу рідної школи, а влада і бізнес підтримають, як зможуть, матеріально, все ж на душі буде радісно і ти зрозумієш, навіщо живеш. Для чого твоя робота.
Тож треба не тільки говорити про біди і тяготи життя, але ще і діяти. Робити людям добро. Бо під лежачий камінь вода не тече.
Битву під Садовою, писав Бісмарк, виграв вчитель. Битву з російським загарбником допомагає виграти наша школа, університет, їхні вчителі і викладачі. Тож шануємо їх!
Станіслав Ніколаєнко , Голова парламентського комітету з науки і освіти 2002-2005 років, Міністр освіти і науки України 2005-2007 років
Comentarios